Самоосвіта як соціальний феномен

Abstract

Сучасні умови постіндустріального суспільства, «економіки знань», суттєві зміни в соціокультурній та соціально-економічній сферах суспільства, прискорення темпів старіння знань, стрімке скорочення «періоду напіврозпаду компетенцій» (П. Берто), розширення інформаційних потоків, нестабільність на ринку праці, зміна статусу багатьох професій, орієнтація освіти на подолання обмежень предметно-знаннєвої парадигми освітнього простору, поширення інформальної освіти актуалізують завдання підготовки майбутніх фахівців, здатних адаптуватися у швидкозмінних професійних та особистісних ситуаціях, самостійно здобувати та освоювати нову інформацію, бути готовими до мобільності на ринку праці, критично мислити, самостійно приймати обґрунтовані рішення, максимально використовувати власні можливості, оволодівати способами організації власного мислення й діяльності. Особливого значення в процесі підготовки компетентних фахівців різного профілю до умов сучасного ринку праці та формування конкурентоспроможності кожної людини набуває формування культури самоосвітньої діяльності. Самоосвіта є засобом вирішення протиріччя між дискретним характером ступенів організованого навчання та неперервністю процесу зміни економіки, науки, техніки й технології соціальних і виробничих процесів, необхідністю оновлення творчого потенціалу особистості та нерівномірністю цього процесу у зв’язку з віковими особливостями й розгорненістю в часі процесу розвитку соціальної зрілості людини. Вирішення цього протиріччя можливе лише в процесі самоосвітньої діяльності особистості, що здійснюється протягом усього життя та передбачає, з одного боку, пізнання й перетворення світу, а з іншого, - розвиток і самовдосконалення власних діяльнісних можливостей, гармонізацію особистісних та суспільних інтересів, установку на самовдосконалення із суспільно корисною метою. У сучасних умовах розвитку соціально-культурної сфери особливого значення набуває постійне підвищення рівня компетентності фахівців сфери культури та мистецтва, здатних забезпечити високу якість соціально-культурного процесу, діяльність системи закладів культури та освіти. Разом з тим, рівень розвитку професійних компетенцій та особистісних якостей цих фахівців не завжди відповідає вимогам сьогодення. Постає очевидним, що знання та вміння, отримані фахівцем у закладі вищої освіти, доволі швидко втрачають свою актуальність та стають недостатніми для якісної організації освітнього процесу, що у свою чергу передбачає неперервне оновлення знань та професійної компетентності.