Інтенція національного символу в постмодерністському романі Леоніда Капелюшного "Дике поле"

Abstract

На початку ХХІ століття найсучасніша українська література після доби постмодернізму увійшла в добу метамодернізму (інші назви – мегамодернізм, пост-постмодернізм (сукупність культурно-естетичних тенденцій, функціонування яких пов’язане з концептом свободи)), нарешті остаточно наздогнавши світовий літературний процес. Причиною багаторічного відставання українського красного письменства, власне, спізненості становлення і розвитку його літературних напрямків, порівняно з європейською літературою, була багатовікова бездержавність українського народу, колонізаторська залежність України від Російської та Австро-Угорської імперій, а упродовж мало не всього ХХ ст. – підневільне існування у велетенському котлі СРСР, де безпощадно «перемелювалися» нації, народності й етноси заради штучного витворення єдиної сукупності – «радянських людей», які, закономірно, на недалеку перспективу згідно з державною доктриною мали говорити виключно російською мовою і творити єдину радянську російськомовну літературу в стилі «соцреалізму» – методу, спеціально сформованому Максимом Горьким. Натомість у всьому світі літературні процеси мали виразний національний компонент художньої реалізації. Мегамодернізм у Європі й Америці відчував власну питому спорідненість зі своїм попередником – модернізмом, оскільки виявився його рідним дітищем і сприймався тільки позитивно читацькою публікою та літературознавцями світового рівня обсервації.