Роль літературних канонів у процесі формування національної ідентичності: історична перспектива

Abstract

Попри всі різночитання смислів, закладених у понятті «канон», що призвели до його активного залучення як «спірної території» під час недавніх «культурних війн», етимологія слова не спричиняє суперечок: її виводять з грецького κανών, тобто «палка» або «тростинка» для вимірювань. Первинна семантика надала сучасному дослідникові Я.Гораку привід обіграти метафору, запропонувавши жезл Просперо («Буря» В.Шекспіра) як найпридатніший образ для теперішнього бачення канону, бо він є «знаряддям радше примусу, ніж магії», від якого, до того ж, його власник збирається невдовзі відмовитися. «Чи хочемо ми повернути цей жезл для його використання прийдешньою генерацією, чи краще викинути його без зайвих зволікань?» – задається вчений риторичним питанням (риторичним тому, що культурну й суспільну потребу в каноні аргументовано на сьогодні достатньо переконливо). Два ранні значення грецького слова – «мірило» та «список» – привели, з одного боку, до його вживання у сенсі «взірець» (правило, закон), а, з іншого, до поняття «канонізації» (включення до сонму святих). У нинішньому контексті обидва семантичні відтінки зливаються. Як відомо, перше застосування терміну «канонізація» щодо письмових джерел відбулося з метою упорядкувати тексти Святого Письма (безумовно, згідно з конкретними інтересами влади). Поширення ідеї канону на світські тексти починається у добу пізнього Відродження; отже, формування канону можна пов’язати з об’єктивізацією світу, вираженою через розділення суб’єкта та об’єкта знання, що лягло у підґрунтя філософії Нового часу.