Ставлення Ісламської Республіки Іран до подій «Арабської весни» на Близькому Сході

Abstract

Важливим чинником іранської політики щодо решти країн Близького Сходу з часу революції 1979 р. стало прагнення сприяти «експорту» ідеї «ісламської революції», що інтерпретувалося вищим релігійним керівництвом Ірану як засіб усунення від влади прозахідних арабських режимів. Відповідно, події 2011 р. на арабському Близькому Сході з самого початку розглядалися правлячими колами Ісламської Республіки як форма реалізації геополітичних мрій засновників її політичного режиму. Можна стверджувати, що роль Ірану в зміні балансу сил на Близькому Сході після «Арабської весни» була визначена передусім зіткненням його геополітичних інтересів з прагненнями Саудівської Аравії та її союзників зупинити подальше розростання революційного процесу та не допустити використання регіональних криз, породжених «Арабською весною», в якості приводу для втручання з боку ревізіоністських держав та транснаціональних ісламістських мереж. У випадку з Іраном, який із 1979 р. сприймався більшістю регіональних акторів у якості держави-ревізіоніста, прагнення його теократичного керівництва використати «Арабську весну» як можливості поширити ідеї «ісламської революції» в регіоні наштовхнулися на проблему етноконфесійної роздробленості мусульманського населення Близького Сходу: плани Ірану, спробами втілення яких стали ситуація в Ємені та почасти події в Бахрейні, призвели до певної ескалації міжконфесійного протистояння за лінією «суніти-шиїти» в межах Близького Сходу.