Синергетика як методологічний принцип наукової творчості

Abstract

В останні роки досить банальною стала теза про те, що сучасне суспільство нерозривно пов’язане з наукою, не спроможне жити поза науковим прогресом, без наукоємних технологій. Однак закиди щодо науки продовжуються, підживлюючи різні антисцієнтистські концепції, зводячи продуктивну взаємодію науки та суспільства до малоефективної дискусії. Спроби побудови певної теоретичної моделі їх взаємодії як правило стосувалися часткових проявів, але не описували загальних принципів. Свого часу М.О. Бердяєв писав: “Самосвідомість людини як творця не є результатом якого-небудь вчення про людину, воно передує будь-якій науці і будь-якій філософії, воно до, а не після будь-якої гносеології … Критична гносеологія загострює кризу культури і творчості, оголює антагонізм між культурою і творчістю” [1, c. 342]. Це ставить велику кількість питань до наукового прогресу, які редукуються до одного: чи здатні ми жити поза ним? Адже суспільство вимагає все більше наукових див. Тому розробка і впровадження нового, що реалізується лише через творчість, – така ж нагальна проблема, як і проблеми екології, медицини, культури освіти і т.п. Проте навіть не це головне. Ситуація така, що всі сфери життя сучасної людини взаємопов’язані, децентровані із зовнішнього простору у внутрішній – простір життєдіяльності соціуму. Відповідно, питання наукової творчості не є суто культурологічним, а виступає базою становлення і розвитку цивілізації і, як не парадоксально, – умовою її існування.