Проблема національної ідентичності в публіцистичній та епістолярній спадщині Панаса Мирного

Abstract

Панас Мирний — видатний прозаїк ХІХ ст., драматург, перекладач, автор низки віршів. Прикметно, що публіцистика, щоденникові нотатки, епістолярна спадщина кристалізують погляди письменника на національні питання, проблеми буття українського народу, пов’язані з ідеєю визволення поневоленої нації. Апелюючи до необхідності відродження українського народу, у нотатках Мирний літературне покликання визначає через служіння Батьківщині, формулюючи засадничу настанову: «Хочеться мені слави запобігти в письменстві? Ні, не хочу тії слави, їй богу, не хочу. Вся моя слава — Україна, якби я їй добра хоч на мачину зробив, то б мені і була слава, я більшої не хочу. Якби я зміг показати безталанную долю життя людського, високую його душу, тепле серце, як вони є у мирі — то б моя слава була і моя надія справдилася... Через це я і пишу, і пишу, пробую — а ось, може, і вдасться... Так що писання — моя думка, моя надія, моя віра». Слід зазначити, що україноцентричність — засаднича ознака мислення письменника. У 1909 році Мирний вже у зрілому віці писав про значення літературної діяльності, яка «хоч малою-невеличкою цяточкою слугуватиме на користь рідній країні та її поневоленому народові!». Відтак важливо актуалізувати матеріали статей, промов, листів, діаріуша в контексті визначення механізмів збереження національної ідентичності, обгрунтованого аналізу пошуків Мирного у національній площині, що щільно пов’язано із соціальними проблемами того часу.