Національна ідентичність у персоналізованій історії українського мовознавства

Abstract

Історія становлення та розвитку українського мовознавства як науки склалася завдяки ідеям неординарних особистостей – непересічних постатей, котрі присвятили своє життя благородній меті – служінню українському народові, оскільки задля збереження його національної ідентичності необхідно було не лише утримати мову в її практичному вияві, а й закласти підвалини для створення потужного теоретичного підґрунтя. Наші сучасники завдячують В.М. Ганцову, П.Г. Житецькому, А.Ю. Кримському, О.Б. Курило, К.П. Михальчуку, І.І. Огієнку, О.О. Потебні, С.Й. Смаль-Стоцькому, Є.К. Тимченку, Ю.В. Шевельову та іншим дослідникам, які в різні історичні епохи створювали вагоме підґрунтя для різноаспектного розвитку сучасних українських лінгвістичних учень, одначе їхня праця часом виявляється безпідставно забутою або представленою епізодично. С.П. Бевзенко справедливо вказує: «Оцінка того чи іншого явища історії українського мовознавства повинна виходити з принципу історизму – єдиного можливого методологічного принципу історії науки, згідно з яким кожне явище історії мовознавства має бути співвіднесене із сучасними уявленнями про те чи інше питання, адже без цього неможливо встановити місце тієї чи іншої мовознавчої праці в поступальному русі історії науки. Проте загальна оцінка її повинна даватися не з точки зору сучасного рівня знань, а залежно від того, що нового несли її автори в науку порівняно із своїми попередниками і яке значення мала вона для свого часу».